Іван Михайлович Голяк

Відомий український композитор (1946-1993)

    Народився в Золотарьові, Закарпатська область. Автор хітів "Шовкова косиця", "Чаклунка гір", "Добрий день, моя родино" та ін. Його пісні виконували Василь Бокоч, ВІА "Смерічка", ВІА "Пламя" (СРСР), Радміла Караклаіч (Югославія) та ін. виконавці. Останні роки життя працював баяністом в санаторії у м. Ірпінь Київської обл.

    Трагічно загинув напередодні свого творчого вечора.

   

   Чаклунка гір

Під горою, край села,
Де з туману вітрилось,
Що чаклунка тут зросла,
Все мені не вірилось.
Очі хлопців аж блищать
Зорями та росами,
Мов не бачили дівчат
Із такими косами.

Приспів:
Ой, ти, чаклунко з диво-гір,
Чи то про тебе поговір?
Чи справді з казки ти прийшла
І чари в коси заплела?
В коси заплела…

Як збирала горицвіт -
Гори розступалися,
Яблуневі крила віт
Низько їй вклонялися,
А потічки весняні
Стали стоголосими.
Вже наснилась і мені
Чарівниця з косами.

Приспів.

Та ніхто, ніхто не зна,
Що була засмучена,
Як мережила вона
Рушники-заручини.
В косах – сонце золоте,
Коли небо хмариться.
Хто ж чи коси розплете,
Що ночами маряться?

Приспів.

 

Прослухати: 

http://www.uaestrada.org/pisni/ch/chaklunka-gir

 

           Шовкова косиця

 

Між горами ходить легінь,

А дівчині сниться,

Що зайшов за хмари

І найшов він чари -

Шовкову косицю.

 

Приспів:

А хто ж квітку ту зустріне

Зрадить непосміє.

Я не вірю диву

Стане той щасливий,

Хто кохати вміє.

 

Приспів:

Я легіня, а не чарів

Буду з гір чекати

Чом же мені сниться

Шовкова косиця,

Що цвіте в Карпатах.

 

Прослухати: 

http://www.uaestrada.org/pisni/sh/shovkova-kosytsia

 

Олександр Іванович Сливка

Письменник, літератор, драматург, член Національної Спілки письменників України (30.06.1909 – 01.04.2008)

    Народився в с. Золотарьово Хустського району в селянській родині. Закінчив Хустську гімназію (1931). Склавши диференційовані екзамени при Мукачівській учительській семінарії, учителював на Хустщині. У 1937 р. відбув службу в чехословацькій армії, вчителював у с. Руському Полі на Тячівщині, з 1938 р. – в Тячівській горожанській школі. 

    Заочно закінчив історичний факультет Ужгородського університету (1952), перевівся на роботу в Хуст. Спочатку працював у СШ № 1, потім у СШ № 3, звідки й вишов (1969) на пенсію. Брав участь у драматичному гуртку Хустського Будинку культури. Виконував ролі у п’єсах М. Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю", В. Минка "На хуторі біля Диканьки", М. Зарудного "Веселка", О. Коломійця "Фараони", О. Довженка "Потомки запорожців", О. Островського "Свої люди – поквитаємось" та ін. У цілому О. Сливка зіграв понад сто ролей у різних драматичних виставах. Як режисер здійснив більше п’ятдесяти постановок з драматичними колективами у тих місцях, де йому доводилося працювати. 

    Здавалося б, молодого письменника чекала успішна літературна кар’єра. Та ба, як це часто буває з українською літературою, — на заваді стала політика. Спочатку — окупація Карпатської України Угорщиною, а далі — совєтський режим. Не допомогли ні заступництво Івана Чендея, для якого Олександр Сливка був колись наставником, ні інших літературних авторитетів. За радянське півстоліття вийшло тільки одне оповідання хустянина, та й то в часи хрущовської відлиги.

    У 1937 р. на сторінках журналу "Наш рідний край" були надруковані оповідання "Військові кладовища", "Карпати", "На електричному дроті", "Тиса". Деякі оповідання та одноактна комедія "Джерґа" публікувалися в журналі "Літературна неділя" (1943, 1944), в книзі "Хуст над Тисою" (1992), антології "Закарпатське оповідання в ХХ столітті" (2002). Комедії "Бородате непорозуміння" та "Святий Миколай" чимало сільських драматичних гуртків поставили на сцені ці твори (у кінці 1937 р. були надруковані в журналі "Пчілка". 

    З 1937 р. працює над романом "Широке", уривок з якого за сприяння В. Ґренджі-Донського було надруковано у журналі "Говерля" на початку 1939 р. У роки війни рукопис роману загубився. Пізніше він був заново відтворений з пам’яті, написаний й опублікований (2002). 

Автор п’єс "Святий Миколай" (1938), "Пташиний суд" (1944) та збірки оповідань "Під солом’яною стріхою" (1943 – вийшла під псевдонімом А. Слимак). 

    Член Спілки письменників України з 1995 р. 

    Завдяки старанням родичів, друзів та шанувальників таланту письменника останнім часом побачили світ ті твори О. Сливки, які раніше не друкувалися або були майже забуті. Це збірки п’єс "Драматичні твори" (1999), оповідань "Тепла осінь" (2001), книга спогадів "Минулося – та не забулось" (2001 – докладні й аналітичні розповіді про своїх друзів-письменників), "З чистого серця" (2005) – оповідання, спогади, листи; роман "Широке" (2002). 

    В останньому інтерв’ю Олександр Сливка з болем казав про власну нереалізованість: «Якби мені довелося ще раз прожити своє життя, то хотів би його повторити тільки до 1939 року. А далі — не варто».

Василь Довгович

Український філософ, мовознавець, поет та перший закарпатський академік (03.1783 — 14.12.1849)

    Народився у с. Золотарьово в селянській сім’ї. Навчався в сільській школі в с. Драгове і латинсько-мадярській школі в м. Хуст, пізніше — у гімназії в м. Cіґет (тепер м. Cіґетул-Мармацієй, Румунія). Вищу освіту здобув у богословських семінаріях у містах Орадя (тепер Румунія) і Трнава (нині Cловаччина), пізніше — у м. Ужгород. Після закінчення освіти був директором народної школи в м. Мукачів, засідателем суду, засідателем єпископської консисторії, священиком у містечках Довге, Великі Лучки, містах Мукачів і Хуст. Підтримував антифеодальні виступи селян-кріпаків на Закарпатті, виступав із гострими памфлетами на адресу вищого духовенства, через що зазнав переслідувань з боку церковної влади на Закарпатті.

    У 1820—1830-х рр. виступав із філософськими і богословськими трактатами латинською й угорською мовами, в яких розвивав ідеї вчення І. Канта; з 1831 р. — член-кореспондент Угорської академії наук. Писав також історичні й етнографічні праці. Залишив велику рукописну збірку віршів українською, угорською й латинською мовами «Поезії Василя Довговича» (укладена 1832). 

    Поетична спадщина В. Довговича є різноманітною за тематикою. Вірші українською мовою являють собою переважно ліричні стилізації в дусі народних пісень («Пісенна похвала селянці-молодиці»«Лучкай-квіткар», «Чому я й досі музикант»); серед віршів угорською й латинською мовами — філософські поезії («Роздуми… з приводу галльської війни 1809 року», «Моральне обличчя вихованців Трнавської семінарії»), епіграми й сатири («На портрет Іванни Ковачич», «На римо-католицького каноніка… Івана Васса», «Про доброчесність і гроші», «На базіку, що мав убогі знання» та ін.), ліричні поезії («Агнесині достоїнства», «Благання до Купідона», «Весняна замріяність»).

    Повну публікацію поетичних творів В. Довговича здійснено в 1982 р. у Cловаччині («Науковий збірник Музею української культури у Cвиднику», т. 10, з біографією й бібліографією письменника). В Україні окремі твори публікувалися в поетичних антологіях «На Верховині» (Ужгород, 1984) і «Антологія української поезії» (т. 1, Київ, 1984).

Антоній Ілляшевич

    Священик та видатний діяч Антоній Ілляшевич (22.10.1818 — 27.09.1895)

    За його ініціативи була збудована кам’яна, мурована церква (1867 р.), каплиця. У 1863 році побудована мурована фара. У 1858 р. створено фонд для греко-католицької школи, а згодом  відкрито школу з дипломованим дяком-учителем. Багато сил і старань він доклав і для розширення площ садів, якими славиться Золотарево сьогодні.

    За гроші, виручені із продажу дубів з урочищ Поруб та Дуброва, за його старанням були куплені полонини над Колочавою: Дарвайка, Ружа і Заподрина, на яких і сьогодні випасають золотарівчани своїх овець.

   У Шандрові (Олександрівці), хотіли пани засипати соляні (ропляні) колодязі і саме Антоній Ілляшевич добув декрет-привілей для жителів (селян) Мараморощини, за яким вони могли користуватися шандрівською ропою (сіллю).

 

P.S. Нажаль ми не змогли знайти фотографію А Ілляшевича тому будемо дуже вдячні за його фото!